В. М. Забіла і Т. Г. Шевченко

Микола Жарких

Отже, через Василя Штернберга Тарас Шевченко заочно познайомився з Г. С. Тарновським та В. М. Забілою. Сталось це восени 1838 р., після повернення Штернберга з Качанівки до Петербурга. 26 березня 1842 року Шевченко з Петербурга надіслав Тарновському в Качанівку і примірники щойно віддрукованої поеми «Гайдамаки»:

Посылаю вам три экземпляра, один возьміть собі, другий оддайте Н[иколаю] Андреевичу maestro Маркевичу, третій Віктору Забілі на заочное знакомство.

Коли ж відбулося їх особисте знайомство? С. Крижанівський (1993, с. 73) написав:

Уперше вони [Шевченко і Забіла] зустрілись у Качанівці у квітні 1843 р.; друга зустріч відбулася у січні 1844 року в селі Мойсівці в маєтку Т. Г. Волховської. Третя, якщо вірити «Капітанші», відбулася у квітні 1845 р. на хуторі Забілівщина. А остання – у січні 1847 р., коли Шевченко приїздив у Борзну на весілля П. Куліша з О. Білозерською […] Нарешті, той «неприїзд», що викликав бурлескне посланіє «До Шевченка», відбувся приблизно у лютому 1844 р., коли Шевченко спішно виїхав спочатку до Москви, далі до Петербурга.

В. Є. Шубравський в (2003) до процитованого листа Шевченка написав:

Познайомились вони 1843 р. у Качанівці, у січні 1846 р. зустрічалися в Мойсівці у маєтку Т. Г. Волховської, а на початку 1847 р. Шевченко відвідав В. М. Забілу на його хуторі Кукуріківщина (тепер Забілівщина), намалював його портрет, який досі не розшуканий.

Можливо, є й інші автори, котрі так вважають (я не ставив собі за мету складати хрестоматію з цього питання). Згідно Анісова і Середи, Шевченко 13 травня 1843 р. тільки виїхав із Петербурга, а приїхав у Качанівку десь на початку червня, не у квітні. Але це – ще найменша біда.

Значно більша біда полягає в тому, що ми не маємо ніяких джерельних вказівок на перебування Забіли в Качанівці одночасно із Шевченком. Чи могло так бути? – Могло, але це – не єдина можливість. Могло, наприклад, бути так, що Шевченко їхав поштовим трактом Москва – Київ до Борзни, тут зустрів Забілу і звідси поїхав місцевими дорогами до Качанівки (це, до речі, оптимальний маршрут).

Та сама ситуація із Мойсівкою. Два процитованих нами автори сходяться щодо Мойсівки і щодо січня, але розходяться у визначенні року – чи 1844, чи 1846-й. Єдине наше джерело про приїзди Шевченка до Мойсівки (29 – 30 червня 1843 р.; 12 – 14 січня 1844 р., 12 січня 1846 р., згідно Анісова і Середи) – це спогади О. С. Афанасьєва-Чужбинського, в яких, однак, нема згадок про Забілу. Може, і він там був, а може, і не був. Це – не більше як припущення, які я люблю називати легендами.

В лютому 1844 року Шевченко виїхав з України до Москви і далі до Петербурга. Забіла дізнався про це не одразу і 21 червня 1844 р. надіслав йому своє жартівливе «». Цей вірш (датований автограф Забіли) Шевченко возив з собою, і він був вилучений в нього під час арешту в 1847 р. Цей список посланія не був єдиним – воно було опубліковано за іншими списками.

Хоча поезія – дуже лихе історичне джерело, для нас послання цінне як текст, сучасний події. Сам факт звернення з особистим посланням свідчить, що Забіла таки був уже особисто знайомий з Шевченком, але коли і де це сталось – ми не знаємо.

Зате ми знаємо про настрої Забіли в той час: він мріяв побувати у Петербурзі, але думав не про паради чи придворні бали, не про карти і не про ресторани, не про горілку і не про шампанське (як можна було сподіватись, читаючи деякі спогади про Забілу) – він думав про музикантів (Глінку), літераторів (Кукольника), про Академію мистецтв – Ф. П. Толстого, В. І. Григоровича, самого Шевченка. Такі інтереси Забіли узгоджуються із записом Мокрицького, і обидва записи не зіпсовані пізнішими вигадками ворожих до Забіли мемуаристів.

Припущення про зустріч у 1845 р., оперте на повісті «Капитанша» (художньому творі, «джерелі» 7-го, найгіршого класу) біографи Шевченка відхиляють [Т. Г. Шевченко. Біографія. – К.: 1984 р., с. 127], і з ними можна тільки погодитись.

Значно краще документований приїзд Шевченка до Борзни в січні – лютому 1847 р. (його запросив на своє весілля П. Куліш). Куліш запрошував також М. І. Костомарова ( із хутора Мотронівка біля Борзни до Києва з 16 січня 1847 р.):

В Борзне на станции сделано распоряжение, чтоб дали вам лошадей до хутора Николая Даниловича Белозерского (3 версты). Он вас уважает и как образованный человек сердечно рад такому гостю, вы у него проведете вечер и ночь в обществе несравненного рассказчика Забелы (который живет подле) и Шевченки, а на другой день вместе с хозяином приедет в церковь.

Ось що 1 лютого 1847 р. сам Шевченко з Борзни М. І. Костомарову до Києва:

Я оце й досі в Борзні і не роблю нічогісінько, лежу собі та й годі. У Київ страх їхать не хочеться, а треба. Коли б то ви були такі трудящі і добрі, щоб розпитали в університеті (хоть у Глушановського, він усі діла знає), чи я утвержденный при університ[еті], чи ні; та й напишіть до мене у славный город Борзну на имя Виктора Николаевича Забелы з передачею мені.

М. М. Білозерський в 1882 р. писав:

В січні 1847 року [Шевченко], запрошений П. О. Кулішем і В. М. Білозерським як боярин Куліша, зупинився у В. М. Забіли […] В цей час він написав кілька невеликих портретів олівцем: з В. М. Забіли, з Ю. Г. Сребдольської два, з хлопчика К. І. Білозерського. Всі три портрети збереглися [Т. Г. Шевченко по воспоминаниям разных лиц. – Киевская старина, 1882 г., № 10, с. 66 – 77; український переклад: Спогади про Тараса Шевченка. – К.: Дніпро, 1982 р., с. 162 – 168].

Микола Білозерський не був знайомий із Шевченком, а спогади про нього записував у 1862 році від тих, хто знав Шевченка. Тобто для біографії Шевченка записи Білозерського – це перекази, джерело 6-го класу (маловартісне). Цілісні спогади Білозерського про самого Забілу (якщо вони були) досі в науковий обіг не запроваджено.

Вказівка, що портрети збереглися, мала б означати, що Білозерський їх усі бачив. Сребдольської зберігався в її родині і дійшов до нас. Мабуть, інші портрети також зберігались в родинах портретованих; тому можна припустити, що й портрет Шевченкової роботи зберігався у Забіли і потім зник – разом із листами Шевченка до нього й усім домашнім архівом.

Як не дивно, сліди цього портрета розшукали В. Яцюк та О. Федорук (2009, с. 53). Виявляється, цей рисунок олівцем був у жителя Борзни І. Дуб’янського (того самого, що надіслав І. Франкові список творів Забіли), і він передав його О. Коваленку, видавцю альманаху «Українська муза». В переробленому вигляді він був надрукований [Українська муза. – К.: 1908 р., вип. 2, стб. 167 – 168].

Всього В. Яцюк та О. Федорук виявили шість зображень із В. Забілою.

Через 2.5 місяці після розглянутої дружньої зустрічі у Борзні ім’я Забіли виринає у Петербурзі в 3-у відділенні. Жандарми запитували П. Куліша:

74. Объясните, в каком состояли вы знакомстве и в каких отношениях с следующими лицами: с Костомаровым, Шевченком, Гулаком, Навроцким, Грабовским, Марковичем, Посяденком, Тулубом и Андрузским в Киеве; с Белозерским в Полтаве, с Забелой и Белозерским в Черниговской губ., с Максимовичем в С.-Петербурге; с Бодянским в Москве и с Чуйкевичем в Каменце-Подольском?

Забела и Николай Белозерский родственники и соседи семейства нынешней моей жены, и я знаком с ними, как с родными [ в III відділенні, 16.04.1847 р.].

Аналогічні запитання були поставлені й Шевченку:

20. Между бумагами вашими находятся стихотворения Чужбинского и Забеллы, первого – возмутительные, а второго – пасквильные. Кто такие Чужбинский (если это не псевдоним) и Забелла.

Чужбинский псевдоним; фамилия его Афанасьев Александр, помещик Полтавской губ. Лубенского уезда. Забелла Виктор тоже помещик Черниговской губ., Борзенского уезда [ у III відділенні, 21.04.1847 р.].

Серед паперів Шевченка жандарми знайшли:

6. Стихотворение Виктора Забеллы, он описывает в виде пасквиля секретаря Академии художеств Григоровича, сочинителя Торкватто-Тассо (вероятно Кукольника), какого-то медальера и самого Шевченко [ про доставлення Т. Г. Шевченка до Петербурга та розгляд відібраних у нього рукописів, 17.04.1847 р.].

Пасквільним у жандармському літературознавстві називався твір, з якого можна було пізнати конкретних осіб (незалежно від ставлення автора до них). Досконалі з поліцейської точки зору вірші (gendarme-safe або gendarme-proof) мали б описувати виключно соловейків. Як бачимо, жандарми пильно працювали над перетворенням усієї імперії в одне суцільне товариство мочемордія.

Чи мала справа кирило-мефодіївців якісь наслідки для Забіли? С. Крижанівський (1993, с. 71) написав: «А проте «плату» за зв’язок з небезпечними людьми він одержав у вигляді прямого попередження «властей предержащих». Щоб говорити про пряме попередження – треба б мати якесь джерело, а його ми не бачимо. Натомість маємо джерело протилежного спрямування:

Доносы и первые сведения, как всегда бывает, преувеличивали важность, и дело оказалось в виде менее опасном [ Миколі І про діяльність Кирило-Мефодіївського товариства, 26.05.1847 р.].

Тобто в ході слідства жандарми зрозуміли, що вийшли із гарматами проти горобців, і перестали «розробляти» (як люблять казати чекісти) тих осіб, котрі були знайомими заарештованих. Тому і щодо Забіли, як одного з таких знайомих, вони обмежились мінімальними відомостями. Ніякого наказу про таємний нагляд за Забілою зроблено не було.

Чи знав Забіла щось конкретне про кирило-мефодіївську історію? Із зникнення Куліша й Шевченка він міг зміркувати тільки, що трапилась якась пригода. Олександра Куліш приїжджала до родичів в Борзнянський повіт в червні 1850 року [ начальникові 5-го округу корпусу жандармів О. А. Шнелю про встановлення нагляду за О. М. Куліш під час її перебування в Чернігівській губернії – 12.06.1850 р.], сам П. Куліш – в грудні того ж року [ до О. Ф. Орлова про від’їзд П. О. Куліша у відпустку в Глухівський та Борзнянський повіти – 23.012.1850 р.], але ми не маємо вказівок, щоб під час цих поїздок вони зустрічались із Забілою.

Єдину вказівку такого роду маємо у спогадах П. Куліша в записі М. М. Білозерського (1887). Дізнавшись про арешт Куліша, В. Забіла розповідав: «Кулиш был арестован и судим за то, что мечтал о гетманстве» [Федорук О., 2009, с. 413].

Від кого П. Куліш міг це дізнатись? Ясно, що не від самого Забіли (трохи дивно було б, якби Забіла розповідав Кулішу про причини його – Куліша – арешту). Ясно, що це не більше як чутка, яка ходила в повіті, але підхлібна для Куліша (який же українець не зрадіє, почувши, що його назвали гетьманом?) – тому вона потрапила у спогади. Джерельна вартість її нульова.

У пізнішому листі П. О. Куліш (23 січня 1853 р.) просить передати поклон Забілі [Куліш П. Листи до М. Д. Білозерського / Упор., вступ. стат. і комент. О. Федорука. – Л., Нью-Йорк, 1997. – С. 80]. Поклон – і тільки.

Подібно стоїть справа із Шевченком. М. М. Білозерський у зібраних ним в 1862 р. спогадах (цитованих вище) зазначив:

Із заслання він [Шевченко] писав листи до В. М. Забіли. Ці листи Забіла зберігав, але навряд чи Забіла відповідав на них Шевченкові.

Тут треба звернути увагу на невпевнений тон запису. Немає рішучого твердження «я бачив ці листи», як то було з портретами 1847 року. І що мало б значити «навряд чи Забіла відповідав»? Сам Забіла мабуть таки знав, відповідав він чи ні, а таке формулювання означає скоріше здогад мемуариста, зроблений при опрацюванні спогадів для друку, тобто в 1882 р.

Інших згадок про таке листування ми не маємо, мусимо лишити справу у стані «скоріше ні, ніж так».

У свій останній приїзд в Україну в 1859 р. Шевченко із Забілою не зустрічався (попри існуючу легенду), тому можна зробити висновок, що ніякої детальнішої інформації про кирило-мефодіївську справу Забіла не мав.

На моє щастя, тему «Забіла і Куліш» дуже грунтовно розібрав у своїй недавній (2009) статті Олесь Федорук, тому я цього питання можу не торкатись.