Народолюбіє

Микола Жарких

1. Одну звістку такого плану – клопоти про сиріт – ми вже процитували вище.

2. П. Куліш в некролозі В. Забіли (1869) зазначив: «Своїм кріпакам повибудовував хати порядні» [ВЗ, с. 114]. Згідно нашої реконструкції, це могло би бути в 1834-у або кількох наступних роках, коли Забіла будував свій хутір.

3. Наталка Полтавка у своєму переказі (1894) зазначила: «Коли він вмер, усі хто знав його, сердечно жалували за ним, і навіть його власні кріпаки, бо він був для них не паном, а рідним батьком» [ВЗ, с. 138].

Тут маємо характерне для переказів склеювання всіх давніх подій в одне «минуле». На час смерті Забіли – 1869 рік – ніяких кріпаків уже 8 років як не було.

4. Б. Д. Грінченко у своїй замітці (1895) писав: «На похорони посходилися з хутора його бувші кріпаки і плакали за ним як за рідним батьком – такий він був до них добрий» [ВЗ, с. 143]. Але це – не його особисті спогади (він бачив Забілу за рік до смерті, отже орієнтовно в 1868 р.), а відредагований переказ Наталки Полтавки, який Грінченко широко цитував.

5. За спогадами Тищинського: «На похорон посходилось багато його колишніх кріпаків. Всі вони плакали за ним, мов за рідним: такий він був до них добрий та ласкавий» (). На жаль, ми не знаємо нічого про особу мемуариста і час написання його спогадів.

Звістки 3 – 5 майже однакові, і з них видно якщо не самого Забілу, то пригадки про нього як про доброго пана (не розповідали ж, що він цькував кріпаків собаками чи карав їх різками, хоча про інших доводилось читати). Але конкретних фактичних проявів народолюбія мало, і тому а допомогу приходять легенди.

6. «Відомо, наприклад, що під час весілля конюха-кріпака Федора Хоменка Забіла подарував дві десятини орної землі, десятину лугу, двох бичків та гроші. При невеликому багатстві пана цей подарунок здасться надто щедрим» [Москаленко М. А. Постать Віктора Забіли в історико-краєзнавчому контексті Борзнянщини. – ВЗ, с. 101]. А нам – невідомо! Вважаємо цей текст легендою.