Козацьке ополчення

Микола Жарких

На час поштової служби припадає цілком новий, раніше геть невідомий епізод біографії Забіли.

В. Білозерський у листі до П. Куліша, відісланого з Мотронівки 12.08.1855 р., писав, що В. Забіла поступив у козаки, але коли 27 липня повернувся з Чернігова до Борзни, аби попрощатись перед походом, зламав собі ногу. «Он мучится ужасно и от боли, и от совершенного расстройства станции и имения» [Федорук О., 2009, с. 415].

Слово козаки вимагає деяких пояснень.

В 1853 році почалась чергова війна Російської імперії проти цивілізованого світу – так звана Кримська війна. Росія зазнавала у ній поразку за поразкою (як і має бути у війні одного проти всіх), і 29 січня 1855 року імператор Микола 1-й підписав указ про формування ополчення. Це була нечувана ганьба – виявилось, що регулярна армія не здатна врятувати начальство, і потрібна допомога народу.

В усіх губерніях формувались дружини – загони чисельністю бл. 1000 чоловік, приблизний аналог батальйона. Але в Чернігівській і Полтавській губерніях сформувати козачі полки загальним числом 6.5 тисяч. Довелося таки петербурзьким централістам згадати про український дух, коли добряче припекло!

Рядових вояків в ополчення набирали так само, як і рекрутів, а от офіцерів призначало губернське дворянське зібрання, переважно з числа відставних. Забіла, як поручик у відставці, мабуть одержав призначення на якусь офіцерську посаду. Чернігівське ополчення мало увійти до складу Чонгарського загону в Таврійській губернії [Смолин Н. Н. – Military Крым, 2015 г.].

От в цю службу і поступив В. Забіла (орієнтовно у червні – липні 1855 р., при формуванні дружин другої черги, до яких було віднесено й чернігівську). Це відкриває ще один напрямок пошуків документів про Забілу – в документації губернського дворянського зібрання та ополчення 1855 р.

Нещасний випадок, який трапився із Забілою 27 липня 1855 р., завадив йому служити діяльно (М. Смолін відзначає, що ополчення майже не брало участі в боях, але понесло дуже значні втрати від хвороб).

Цей епізод дозволяє по-новому подивитись на поезію Забіли «». Єдиний рукопис цього твору мав дату: «во второй половине июля (до 27-го) 1855», котра не була зрозуміла. Дослідники вважали поезію автобіографічною, зверненою до самого Віктора від імені його матері, і це був потужний аргумент на користь алкоголізму Забіли. Обережніше поставився до цього Є. Нахлік, котрий вважав «сина» ліричним персонажем, окремим від Забіли [Нахлік Є. К. Суб’єктна організація та образний лад поезії Віктора Забіли. – ВЗ, с. 54].

Тепер ми знаємо, що трапилось із Забілою 27.07.1855 р., і можемо припустити, що в 2-й половині липня він перебував у Чернігові, де залагоджував справу своєї участі в ополченні. Цілком певно, що в цей час він познайомився з іншими своїми сослуживцями. І для когось із своїх нових знайомих він написав оцю поезію, тобто ні «мати», ні «син» з цього вірша не є Забілами (зрештою, Забіла написав також поезії «» і «», які ми не пов’язуємо з його родиною).

Це – не більше як припущення, але його треба розглядати нарівні з іншими припущеннями, не відкидаючи заздалегідь ніяких можливостей. В судівництві добре відоме правило: кожен сумнів слід трактувати на користь підсудного, не впадаючи у звинувачувальний ухил. Підсудний у нас – Віктор Забіла, звинувачення – алкоголізм. І ми бачимо, що цю поезію не можна підшивати до звинувачення. Це одне підтвердження головної тези моєї статті: художні твори не повинні розглядатись як біографічне джерело.